Чому у програм не повинно бути власників

Річард Столмен

Цифрова інформаційна техніка сприяє світовому прогресу, полегшуючи копіювання та модифікацію інформації. Комп'ютери обіцяють зробити це легким для кожного з нас.

Не всі хочуть, щоб це стало легшим. Система авторського права приписує комп'ютерним програмам “власників”, більшість з яких прагне позбавити інше суспільство потенційних вигод від програми. Вони хотіли б, щоб тільки вони могли копіювати і модифікувати програми, якими ми користуємося.

Система авторського права розвивалася разом з друкарством —технікою масового копіювання. Авторське право добре підходило до цієї техніки, тому що воно обмежувало тільки масових виробників копій. Воно не забирало свободу у читачів книг. Звичайний читач не володів друкарським верстатом, міг копіювати книги тільки пером і чорнилом, і не багато знайдеться читачів, яких притягли за це до відповідальності.

Цифрова техніка гнучкіша, ніж друкарський верстат: коли інформація представлена в цифровій формі, її легко копіювати для обміну з іншими. Через цю гнучкість система, подібна авторському праву, погано підходить до цієї техніки. Це стало причиною посилення усіх огидних драконівських заходів, що застосовуються зараз тими, хто потребує дотримання авторських прав на програми. Розглянемо наступні чотири прийоми, які практикуються Асоціацією видавців програм (SPA):

• Посилена пропаганда того, що порушувати вимоги правовласників, щоб допомогти своїм знайомим, погано.
• Вербування вивідувачів для доносів на своїх колег і співробітників.
• Обходи (за підтримки поліції) шкіл і підприємств, у процесі яких від людей вимагають, щоб вони доводили свою невинуватість у незаконному копіюванні.
• Переслідування (державними органами США на вимогу SPA) таких людей, як Девід Ла-Макхія MIT, не за копіювання програм (він не звинувачувався в копіювання жодних програм), а просто за те, що він залишив засоби копіювання без охорони і не забезпечив нагляду за їх використанням[1].

Вся ця практика нагадує ту, що застосовувалася в колишньому Радянському Союзі, де до кожної копіювальної установки була приставлена охорона, аби запобігти забороненому копіюванню, і де приватні особи повинні були копіювати інформацію таємно і передавати її з рук у руки як самвидав. Різниця, звичайно, є: причини контролю інформації в Радянському Союзі були політичними; у США ці причини економічні. Але на нас впливають дії, а не мотиви. Будь-яка спроба блокувати обмін інформацією, незважаючи на причини, призводить до одних і тих же методів і до одного і того ж суворого режиму.

Власники наводять аргументи декількох типів на користь надання їм права контролювати наше користування інформацією:

• Підбір назв.

  Власники користуються крикливими виразами, наприклад, “ піратство” “крадіжка”, а також професійними термінами, наприклад, “інтелектуальна власність” і “ збиток”, щоб запропонувати суспільству певний спосіб мислення  — примітивну аналогію між програмами і фізичними об'єктами.

  Наші думки і уявлення про власність на матеріальні об'єкти зосереджені на тому, чи вірно забирати об'єкт у когось іншого. Вони не стосуються безпосередньо до відтворення чого-небудь. Але власники просять нас все одно користуватися ними.

• Перебільшення.

  Власники кажуть, що їм наноситься “шкода” або що вони несуть “економічні втрати”, коли користувачі самі копіюють програми. Але копіювання не чинить прямої дії на власника і нікому не шкодить. Власник може втратити лише у випадку, коли особа, яка зробила копію, в іншому випадку заплатила б за неї власнику.

  Нескладне міркування показує, що більшість таких людей не купили б копій. Тим не менш власники обчислюють свої “втрати” виходячи з того, що кожен придбав би копію. Це перебільшення   м'яко кажучи.

• Закон.

  Власники часто описують закон в його сучасному стані, а також суворі покарання, якими вони можуть нам загрожувати. Неявно цей підхід передбачає, що сьогоднішні закони незаперечно відображають картину моральності   — і в той же час нас спонукають розглядати ці покарання як наукові факти, в яких ніхто не винен.

  Ця лінія аргументації не витримує вдумливої критики; вона заснована на експлуатації відсталості мислення.

  Добро і зло не визначаються законом - тривіальний факт. Кожному американцеві повинно бути відомо, що в п'ятдесяті роки XX століття у багатьох штатах за законом неграм не можна було сідати в передній частині автобуса; але тільки расисти могли б стверджувати, що таке сидіння - це погано.

• Природні права.

  Автори часто претендують на особливий зв'язок з програмами, які вони написали. Далі вони стверджують, як наслідок, що їх інтереси і бажання щодо програми просто переважають інтереси та бажання всіх інших — і навіть інтереси і бажання всього іншого світу. (Як правило, права на програми належать компаніям, а не авторам, але вважається, що ми не повинні звертати уваги на цю невідповідність.)

  Тим, хто пропонує це як етичну аксіому   автор важливіший, ніж ви   я можу тільки відповісти, що я, сам видатний автор програм, вважаю, що це нісенітниця.

  Але взагалі люди мають схильність співчувати претензіями на природні права лише з двох причин.

  Перша причина   занадто далеко зайшла аналогія з матеріальними об'єктами. Коли я готую макарони, я дійсно заперечую проти того, щоб їх з'їв хтось інший, бо тоді їх не зможу з'їсти я. Це дія приносить мені в точності стільки ж шкоди, як йому користі; тільки один з нас може з'їсти макарони, так що питання у тому, хто це буде. Найменшої відмінності між нами досить, щоб похитнути етичну рівновагу.

  Але якщо програму, яку я написав, виконуєте або допрацьовуєте ви, то вас це стосується прямо, а мене тільки побічно. Якщо ви передаєте копію своєму знайомому, це набагато більше стосується вас і вашого знайомого, ніж мене. У мене не повинно бути права забороняти вам робити це. Ні в кого не повинно бути.

  Друга причина - людям сказали, що природні права авторів - це загальноприйнята й непорушна традиція нашого суспільства.

  Історично вірно протилежне. Думка про природні права авторів пропонувалася і була свідомо відкинута, коли створювалася Конституція США. Ось чому Конституція тільки допускає систему авторського права, а не вимагає її існування; ось чому в Конституції сказано, що авторське право має бути тимчасовим. Там також зазначено, що призначення авторського права   сприяння прогресу, а не винагорода авторів. Авторське право деякою мірою винагороджує авторів (а ще більше   видавців), але це вводиться як засіб змінити їхню поведінку.

  Насправді установлена традиція нашого суспільства полягає в тому, що авторське право втручається в природні права громадськості і що це можна виправдати тільки інтересами громадськості.

• Економіка.

  Завершальний аргумент на користь власників програм - це призводить до виробництва більшої кількості програм.

  На відміну від інших, цей аргумент принаймні передбачає правовий підхід до проблеми. Він апелює до розумної мети - задоволення потреб користувачів програм. І емпірично ясно, що люди будуть робити більше продукції, якщо їм за це добре платять.

  Але у економічного аргументу є вада: він заснований на припущенні, що вся різниця у тому, скільки грошей ми повинні заплатити. Він припускає, що нам потрібно виробництво програм, незалежно від того, є у програм власники чи ні.

  Люди охоче приймають це припущення, тому що воно відповідає нашим знанням про матеріальні об'єкти. Наприклад, уявімо собі бутерброд. Допустимо, ви можете отримати еквівалентний бутерброд безкоштовно або за гроші. Якщо це так, то вся різниця полягає у сумі, яку ви заплатите. Купите ви його чи ні, у бутерброда буде той же смак, та ж харчова цінність, і в обох випадках ви можете з'їсти його тільки один раз. Те, чи отримаєте ви бутерброд від власника або ні, не може прямо впливати ні на що, крім суми грошей, яка після цього у вас залишиться.

  Це вірно для будь-якого роду матеріальних об'єктів - наявність або відсутність у них власника не впливає прямо на їх сутність або на те, що ви можете робити з ними, коли їх отримаєте.

  Але якщо власник є у програми, то це сильно впливає на її сутність та на те, що ви можете робити з копією, якщо придбаєте її. Різниця не тільки в грошах. Система володіння програмами заохочує власників програм до виробництва — але не того, що суспільству потрібно насправді. І це призводить до відчутного етичного забруднення, яке впливає на всіх нас.

Що потрібно суспільству? Йому потрібна інформація, яка по-справжньому доступна його членам - наприклад, програми, які люди можуть читати, виправляти, допрацьовувати та вдосконалювати, а не тільки виконувати. Але від власників програм ми отримуємо, як правило, чорний ящик, який не можна ані вивчати, ані змінювати.

Суспільству також потрібна свобода. Коли у програми є власник, користувачі втрачають свободу контролю над частиною свого власного життя.

І, що найважливіше, суспільству потрібно заохочувати дух добровільного співробітництва в громадянах. Коли власники програм кажуть нам, що природна допомогу своєму ближньому — це піратство”, вони отруюють громадянську атмосферу нашого суспільства.

Ось чому ми говоримо, що сутність вільних програм — у свободі, а не в ціні.

Економічний аргумент на користь власників є помилковим, але економічний аспект реальний. Деякі пишуть корисні програми заради власного задоволення або захоплення і любові; але якщо нам потрібно більше програм, ніж пишуть ці люди, необхідно збирати кошти.

З вісімдесятих років XX століття розробники вільних програм випробували з деяким успіхом різні методи збору коштів. Робити когось багатим не потрібно; середній дохід з надлишком дає стимул для багатьох занять, менш вдячних, ніж програмування.

Довгі роки — до тих пір, поки членські внески не зробили це непотрібним   я заробляв на життя замовленими поліпшеннями вільних програм, які я написав. Кожне поліпшення додавалося в стандартно випущену версію і таким чином зрештою ставало доступним звичайній публіці. Клієнти платили мені, щоб я працював над потрібними їм поліпшеннями, а не над особливостями, які я в іншому випадку вважав би найбільш пріоритетними.

Деякі розробники вільних програм заробляли гроші продажем послуг за підтримку. У 1994 році, за оцінками групи підтримки Cygnus у складі приблизно 50 співробітників близько 15 відсотків діяльності їх персоналу становила розробка вільних програм   солідний відсоток для компанії, що працює над програмами.

На початку 90 років XX століття група компаній, що включає Intel, Motorola, Texas Instruments і Analog Devices, об'єдналися, щоб фінансувати розробку компілятора GNU Сі. Розробка GCC досі в основному ведеться платними розробниками. ВПС США в дев'яностих роках виділили кошти на компілятор GNU мови Ада, і з тих пір розробку продовжувала компанія, сформована спеціально для цієї мети.

Рух за вільне програмне забезпечення все ще невеликий, але в США приклад радіостанцій, підтримуваних слухачами, показує, що можна підтримувати широкомасштабну діяльність, не змушуючи платити кожного користувача.

Сьогодні, будучи користувачем комп'ютерів, ви можете виявити, що користуєтеся невільною програмою. Якщо ваш знайомий просить у вас скопіювати її, то відмовити було б недобре. Співпраця важливіше, ніж авторське право. Але підпільна, потайна співпраця не веде до здорового суспільства. Людина повинна прагнути жити чесним життям, відкрито й гордо, а, отже, потрібно сказати “ні” невільним програмам.

Ви гідні можливості співпрацювати відкрито і вільно з іншими людьми, які користуються програмами. Ви гідні можливості дізнаватися, як працюють програми, і вчити на них своїх студентів. Ви гідні можливості найняти свого улюбленого програміста, щоб виправити програму, коли вона несправна.

Ви гідні вільних програм.

Виноски

1. Згодом звинувачення були зняті.

---

Цей нарис був опублікований у книзі Вільні програми   вільне суспільство: Вибрані нариси Річарда М. Столмена.